Завантаження статей...

Факти з життя Василя Стуса, українського поета і правозахисника

Василь Стус

Факти з життя та біографії українського поета і правозахисника Василя Стуса.

Василь Стус говорив тільки українською мовою, пояснюючи: «Моя мова – мамина»

1. Василь Стус з’явився на світ 6 січня 1938 року – напередодні Різдва, на Святвечір. Через роки, перебуваючи в таборі особливого режиму, він запитав у старого в’язня, глибоко віруючої людини: що означає народитися в такий день. У відповідь почув: «Це милість Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато і спитають ».

Хлопчик був четвертим, молодшим, дитиною у Іліна (Олени) Яківни та Семена Дем’яновича Стусів, що жили в селі Рахнівка на Вінниччині. Глава сім’ї, міцний господар, пізно вступив у колгосп і був взятий владою «на замітку». Рятуючись від утисків, Стус, як і тисячі інших «швидких» селян, подалися на Донбас – в Сталіно (нинішній Донецьк), де їм довелося все починати з нуля. «Все дитинство моє було з тачкою, – згадував Василь Стус. – То везли картоплю з поля, то возив вугілля, зібране на териконі. Важко жили мало не лопалися. А повинен штовхати тачку…»

2. Василю ще не виповнилося шести років, коли він відправився в школу. Батьки, що залишали сина вдома на господарстві, не відразу дізналися про це. З настанням холодів вчителька запитала у мами, чому Василь ходить на уроки босоніж. Мати заметушилася: «Яка школа? Він ще маленький”. Але вчителька вмовила її відпускати сина на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: «Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться навшпиньках і пише … »

У 16 років Василь Стус закінчив школу зі срібною медаллю і без іспитів вступив на українське відділення Сталінського педагогічного інституту, пізніше Донецького університету (цей же вуз закінчував Іван Дзюба). Літо перед першим курсом Стус провів на залізниці, заробляючи гроші на костюм і радіолу. У групі він був наймолодшим. В аудиторію приходив першим і відразу відкривав книгу. У його портфелі, згадували однокурсники, завжди знаходилося почитати: Кант, Ніцше, Монтень … Стус самостійно вивчив латинь. Добре знав німецьку мову: читав Гейне в оригіналі, без словника. І на лекціях з німецької перекладав текст «з листа». А відповідав тільки на рідній українській мові. «Моя мова – мамина», – зізнавався він близьким друзям. «Ти що, сука, по-людськи говорити не вмієш? – якось почув він у свою адресу в робітничій їдальні. – Що ти лепечешь: «Дайте на Перше, дайте на друге». Стус схопив кривдника і підняв вгору зі словами: «Замовчі, негiдніку!» У той час він уже викладав українську мову в горлівської середній школі № 23. А перед тим були три роки служби в армії. У військову частину Василеві надійшла телеграма від Андрія Малишка, який привітав молодого поета з першою публікацією в «Літературній Україні». Своє майбутнє Василь Стус пов’язував з літературою. І коли в Горлівці йому запропонували вступити в партію з перспективою стати директором школи, він відмовився.

3. Першого листопада 1963 року Василя Стуса зарахували до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. У Києві він увійшов в коло українських шістдесятників. Знайшов друзів. І зустрів свою любов і майбутню дружину – Валентину Пепелюх, яка стала першим слухачем його віршів. Стусу було 27 років, коли його життя круто змінилася. 4 вересня 1965 року в столичному кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Прем’єра вилилася в акцію протесту проти арештів, які почалися в середовищі української інтелігенції (заарештували тоді і близького друга Стуса Івана Світличного). «У кінотеатрі я сиділа поруч з Василем, і встали ми разом. Він відчайдушно вигукував щось на підтримку заклику Чорновола: «Хто проти тиранії, встаньте!» І тремтів кожною клітинкою свого тіла», – згадувала Михайлина Коцюбинська. У збереженій пояснювальній записці аспіранта Стуса є слова: «Я не мiг стерпiті. Я не мiг мовчати!» З аспірантури його відразу ж виключили. Він влаштувався на роботу кочегаром. Слово «література» в його трудовій книжці більше вже ніколи не фігурувало – був формувальником у ливарному цеху, прохідник на руднику, різноробочим, а також і учнем “намазивальщіка” затяжної кромки на конвеєрі виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт» (простіше кажучи, змащував клеєм кросівки). Вірші писав у вільний від роботи час.

4. Про зміну свого соціального статусу він повідомив нареченій. «Ну і що, хіба ти після цього будеш іншим?» – сказала Валентина. Тим часом її батька люди в штатському кілька годин вмовляли вплинути на доньку, яка збирається заміж за Стуса. «Що поробиш, якщо вона його любить, – сказав батько. – Це доля». Василь і Валентина розписалися 10 грудня 1965 року. У них народився син Дмитро.

5. На п’ятиріччя Дмитрика, 15 листопада 1971 року народження, до Валентини і Василя Стуса прийшли в гості В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний … Очевидно, факт збору найвідоміших шістдесятників остаточно переконав влади в «небезпеки» Стуса. 13 січня 1972 року поета заарештували і порушили кримінальну справу за «систематичне виготовлення і розповсюдження документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».

Свій перший термін поет відбував у таборах в Мордовії. Звідти він ще міг посилати вірші в листах: записував їх суцільним рядком і заміняв (для цензури) окремі слова схожими за звучанням: «в’язниця – юрма, Україна – Батьківщина …» Коли одного разу наглядачі конфіскували його зошит із віршами, товариші Стуса по табору вирішили врятувати то, що залишилося, вивчивши напам’ять чернетка рукопису. Ленінградський філолог Михайло Хейфец (він сидів за свою передмову до самвидавні збірки Йосипа Бродського) не знав української мови, але заради Стуса вивчив. «У карцері сидить людина, ім’я якого з любов’ю і поклонінням будуть повторювати діти і внуки сьогоднішніх українців, – пояснював Хейфец наглядачам (він згадує про це в своїй книзі« Українські силуети », написаної вже в Ізраїлі). – Якщо ви замучили його, український народ неминуче прокляне вас, як він до сих пір проклинає мучителів Шевченко. Адже вони теж виконували накази свого начальства…»

«Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає», – жартував поет після операції
6. Коли в камері кримінальник поранив Стуса заточкою, у поета відкрилася внутрішня кровотеча, він втратив свідомість. Медичну допомогу йому не надавали. І тільки після голодування, організованої на сусідній, жіночої, зоні Іриною Калинець та Надією Світличної, вмираючому прислали лікаря. У лікарні поетові видалили дві третини шлунка. Він жартував з цього приводу: «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає».

7. Повернувшись до Києва в серпні 1979 року, Василь Стус вступив до Української Гельсінської спілки. Через півроку він був знову заарештований і проходив по справі вже як «особливо небезпечний рецидивіст». Йому дали 10 років таборів посиленого режиму і п’ять років заслання. У зверненні академіка Сахарова до керівників країн – учасниць Гельсінкського акта говорилося: «1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю нелюдськістю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своїм «я» … Вирок Стусу повинен бути скасований…»

8. 4 вересня 1985 року, рівно через 20 років після акції протесту в кінотеатрі «Україна», Василь Стус загинув у карцері табору ВС-389/36 в Пермській області, де містилися «особливо небезпечні державні злочинці». «28 серпня, йдучи в карцер, Василь сказав своєму сусідові Леоніду Бородіну, що оголошує сухе (без води) голодування, – згадує колишній політв’язень, правозахисник Василь Овсієнко. – «Яку?» – запитав Бородін. – “До кінця”. Це означало – до тих пір, поки з нього не знімуть брехливі звинувачення: нібито він у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі», а «на зауваження громадянина контролера (наглядача) вступив з ним у суперечки».

9. Є версія, що поет загинув так: наглядач спеціально висмикнув стрижень, яким кріпилися нари, і вони впали на ув’язненого. Син поета Дмитро Стус вважає інакше: «У карцері крижаний холод, спати неможливо, пайок обмежений – людина за десять днів вкрай слабшає. Чи можна витримати там без води і їжі? Думаю, що в ту ніч батько, абсолютно виснажений фізично, просто не зміг опустити 90-кілограмові нари, і вони впали на нього. А наглядач не надав значення глухому удару – він поспішав дивитися телевізор або догравати партію в карти…»

10. Поета, який пішов з життя в 47 років, в тому ж віці, що й Тарас Шевченко, спішно поховали в селі Кучино Пермської області. На кілочку з табличкою ім’я не вказувалося, значилася тільки цифра 9. Майже неможливо було уявити, що через чотири роки прах Василя Стуса та його табірних побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого буде перевезений до Києва, на Байкове кладовище прийдуть десятки тисяч людей. Як і те, що у безіменного зека, похованого під номером 9, після смерті вийдуть дев’ять (!) Томів творів. І станеться диво посмертної зустрічі поета з читачами …

Завантаження статей...