Щорічно Вудс-Холскій океанографічний інститут випускає в море біля східного узбережжя Сполучених Штатів від 10000 до 20000 дрейфуючих пляшок з метою отримання інформації про океанські течії, особливо в області континентального шельфу.
Зазвичай для цього використовують світлі скляні пляшки ємністю 8 унцій (I унція = = 28,3 г). У них додають сухий пісок, який грає роль баласту, і вкладають поштову листівку зі зворотною адресою інституту і з проханням до того, хто знайшов вказати в ній дату і місце виявлення пляшки. Пляшки опускають у воду з кораблів, паромів, встановлених у морі вишок, літаків і навіть дирижаблів. Повертається зазвичай близько 10-11% випущених листівок. Отримані дані систематизуються.
Відомі випадки, коли такі пляшки перетинали Атлантику від берегів США до Ірландії, Англії і Франції, тобто покривали відстань близько 5000 км. Інші пляшки, дрейфуючи, описували майже замкнуте коло, проходячи повз Азорські острови і повертаючись до островів Вест-Індії, тобто, пройшовши шлях в 8000-10 000 км.
Мабуть, найдовше плавання зробила пляшка, випущена 20 липня 1962 року в австралійському місті Перт і спіймана майже п’ять років по тому поблизу Майамі, штат Флорида. Згідно з оцінкою співробітників Британської лабораторії тропічної Атлантики, ця пляшка пройшла шлях у 26000 км із середньою швидкістю близько 0,65 км/год. Найімовірніше, маршрут її пролягав навколо мису Доброї Надії, на північ уздовж африканського узбережжя, через Атлантику до берегів північної Бразилії, на північ уздовж південноамериканського узбережжя в Мексиканську затоку і звідти, через Флоридську протоку, – до Майамі.